Шановні Друзі! Сьогодні Україна святкує 70-ту річницю створення 1-ї Української Дивізії УНА (14-та гренадерська дивізія Ваффен СС "Галичина")!
Шановні, не будьте овочами! Не влаштовуйте дикий холівар і тд., прочитайте все повністю і якщо будуть якісь питання, заперечення то виражайте у зрозумілій і адекватній формі. Щоб не було потім дикого срачу. Дякую ;)
Зараз я введу Вас в курс, ким були дивізійники, що робили, за що боролись. Після того напишу своє ставлення до них.
28 квітня — день створення Української Дивізії військ СС „Галичина”. Що ж це за формування з точки зору сьогоднішньої України, держави начебто незалежної і водночас невільної духовно? Пересічний українець знає про неї небагато, переважно із джерел спотворених, поданих імперською Москвою. Але пані історія — тітка невблаганна, яка рано чи пізно розставляє все на місця.
Йшла друга світова війна. Україна кривавилась між двома кровожерними імперіями. Ні одна із імперій не була зацікавлена в українцях як нації, а тільки, як гарматному м’ясі або тільки в нашій території. Війська свого ми не мали, оскільки не мали власної держави, а доля бездержавної нації така, що всі її сини воюють у різних військових формуваннях і по різні сторони барикад. Так було у XX-му столітті під час першої світової війни, так сталося і пізніше. Брат йшов на брата за чужі інтереси.
Дивізія військ СС „Галичина” була створена вже після Сталінградської битви, коли не було сумнівів, що німецькі окупанти відійдуть, а прийдуть «совєтські», відійде Ґестапо, а прийде НКВД, компартія, тюрми, Сибір і все те, чим нас „почастували” самозвані „брати” в 1939 році.
По-друге, Україна не була суб’єктом війни, а тільки об’єктом і тільки ті, хто це розумів, усвідомлювали значення власних збройних сил, які, можливо, дуже стали би у пригоді по закінченні війни. Шахівниця геополітики могла би обернутися сприятливо для нас. Хто знає? Досвід першої світової війни показав, як Україні придалися школені в австро-угорській армії Українські Січові Стрільці. Недарма ж народ співає до сьогодні стрілецьких пісень.
А в умовах нової війни, де можна було отримати найкращий військовий вишкіл — в Червоній Армії, де не було жодної української дивізії чи полку, батальйону, навіть роти? Висновок напрошується сам – тільки німецька армія, на той час найбільш вишколена, найкраще озброєна, могла дати добру школу військової майстерності.
Звичайно ж, всі усвідомлювали, що ворог як «совєтський», так і німецький – одним миром мазані, а тому особливих надій, що ці – злі, а ті – добріші, не було. Ворога треба було бити, отже, паралельно творилися як Дивізія, так і Українська Повстанська Армія. Ці дві ланки однієї майбутньої армії розвивалися незалежно одна від одної і розуміли свою необхідність одна для одної. Вони, як дві колії для одного поїзда, торували шлях вперед – до свободи.
[b]Між ними також була взаємодія: повстанці допомагали дивізійникам розвідкою, дивізійники допомагали повстанцям зброєю, спорядженням. Німецьке командування про це і не здогадувалось. Багато офіцерських кадрів дала Дивізія для УПА. Роман Шухевич як головнокомандувач УПА розумів необхідність створення Дивізії і схвалював це.[/b]
Сьогодні, з точки зору сучасності, дуже легко аналізувати і розставляти всі крапки над „і”, а в часи війни кожна людина думає, як вижити, як зберегти родину, домівку і скільки треба мати самоусвідомлення приналежності себе до народу, щоби не піти за стадом мобілізації до чужої армії, а вибрати власний свідомий шлях. От і пішов цвіт нації, студенство, недавні випускники гімназій, ветерани українських визвольних змагань1918-1921 років, всі небайдужі – хто у загони УПА, а хто на збірні пункти Дивізії „Галичина”.
Зголосилося до Дивізії 82 тис. осіб, у тому числі Тернопільська, Бережанська і Чортківська округи дали 9558 чоловік, із них Тернопіль дав 3118 чоловік. Із Тернополя прийнято 1749 новобранців. Всього ж у табори підготовки потрапило 11 тис. 578 чоловік. Головою окружної комісії військової управи Дивізії в Тернополі був Осип Гринкевич, Бережанської округи – Франц Баб’як, а Чортківської – Василь Бабій.
У Львові, Станіславі і Тернополі відбулися урочисті офіційні проводи синів, батьків, братів у ряди Дивізії. У нашому місті почалося все урочистим Богослужінням у греко-католицькій церкві Різдва Христового. У відправі прийняв участь, як розповідають очевидці події, хор із Дніпропетровська, волею долі і війни закинутий до Тернополя. Після цього відбувся загальний збір на тодішній вулиці Міцкевича, теперішній Театральній площі. Вишикувались три курені – Тернопільський, Бережанський, Чортківський. Всі усвідомлювали не роблену, офіційну, а справжню, щиру важливість і урочистість моменту.
Перше бойове хрещення після вишколу Дивізія отримала під Бродами. У деяких публікаціях можна прочитати про „розгром” Дивізії під Бродами. „Розгрому”, як такого, не було, а був розбитий цілий тринадцятий німецький корпус, в складі якого і була „Галичина”.
Сама Дивізія вижила: по-перше – під Броди виїхав не повний склад, в Нойгаммері залишився кожен четвертий батальйон. По-друге, якась частина Дивізії була на вишколах в інших місцях. По-третє, запасний пункт стояв у селі Куткір, який не попав в оточення. І по-четверте, Дивізія прорвалася з оточення. Частина вояків залишилася в загонах повстанців, а сама Дивізія, переформована і доповнена, після збору у певному місці, через деякий короткий час вже воювала в Словаччині проти прокомуністичних партизан. У 1945 р. вона була переформована в Першу Українську Дивізію Української Національної Армії.
Взагалі, „Галичина” воювала в складі німецької армії з умовою, що буде приймати участь у боях тільки на східному фронті. Цим вона відрізняється від інших формувань типу РОА – т. зв. „власовці”, грузинські, вірменські, азербайджанські, татарські, калмицькі військові формації (переважно батальйони), загони донських козаків і інші, які пішли на службу до німців без особливих політичних застережень і воювали там, де було вигідно німцям, і проти будь-яких антинімецьких збройних сил.
Німці спробували застосувати кілька українських частин проти французьких партизанів-макі, як наші негайно ж перейшли на сторону останніх.
Існує безліч спекуляцій навколо деяких моментів існування Дивізії. Одна із таких виникла, коли після англійського полону дехто із колишніх вояків захотів емігрувати до Канади і США. Але Канадський єврейський конгрес висловив протест проти в’їзду до Канади цих українців. От і імміграційний департамент Канади подав запит про минуле дивізії. Їх цікавило, чи була „якась підстава твердити про те, що дивізія брала активну участь у винищенні єврейського населення України”.
4 березня 1950 р. британський уряд надіслав відповідь: „Під час перебування в Італії ці люди були перевірені радянською та британською місіями. Вони засвідчили, що не було і немає ніяких підстав припускати, що хтось із них боровся проти західних союзників чи був задіяний у злочинах проти людства. Їхня поведінка відтоді, як вони прибули до цієї країни, була гарною, і вони ніколи і ні в чому не виказали своєю поведінкою якоїсь причетності до нацистської ідеології... За свідченням спеціальної місії Військового відомства, що мала на меті перевірити цих людей, вони пішли добровільно воювати проти Червоної Армії з націоналістичних міркувань під час окупації Західної України, коли було підписано нацистсько-радянський пакт. Незважаючи на те, що комуністична пропаганда постійно намагається зобразити їх і багатьох інших біженців як „зрадників” і „військових злочинців”, варто зазначити, що жодних звинувачень у воєнних злочинах не було висунуто ні радянським, ані іншим урядом проти когось із членів цієї групи”.
Сьогодні ці мужні люди вже досить літнього віку і годі сподіватися, що вони отримають якесь визнання держави як ветерани другої світової. Не можна – дядя із Москви грізно покиває пальчиком і київський догідливий чиновничок злякано втягне голову в плечі. Немов ота черепаха при перших ознаках небезпеки. Згадаймо, яка піднялася істерика в ЗМІ Росії, коли Тернопіль насмілився, єдиний на всю Україну, увіковічнити Дивізію у назві вулиці.
Як відомо, на Нюрнберзькому процесі фронтові частини «Військ СС» теж визнано злочинними, але у вироку зазначено, що покаранню підлягають тільки ті вояки, причетність яких до військових злочинів доведена. Дивізіиників після війни перевіряли радянські комісії та суди, англійські комісії, а на вимогу єврейських організацій - канадська комісія судді Дешена, але ніхто з них не знайшов серед дивізійників військових злочинців. Радянські військові трибунали і суди репресували їх тільки як політичних злочинців за «измену Родины». Вояки дивізії «Галичина» служили в ній під своїми прізвищами, і після війни їхні родини, що залишилися в СРСР, були репресовані та дискриміновані.
До сьогодні в Україні існує закон, за яким усі дивізійники і частина ветеранів УПА не підлягають реабілітації. Через те, що роки, проведені в жахливих умовах сталінських таборів, не зараховані їм до трудового стажу, вони мають мізерні пенсії. Це вбиває дивізійників не тільки фізично, бо не вистачає коштів на лікування, а й морально. Адже це дуже несправедливо щодо людей, які не шкодували свого життя і здоров'я в боротьбі за незалежність України. Для прикладу, в Латвії та Естонії ветеранів таких дивізій уважають героями і надають їм відповідні пільги, а пенсії радянським ветеранам виплачує Росія. Колишні дивізійники переконані, що не слід ділити ветеранів війни на кращих і гірших. Усі народи, які воювали по різні боки фронту в Другій світовій війні, давно примирилися.
Ще в 1999 р. тодішній Президент України Леонід Кучма, відповідаючи на запитання дивізійників в Івано-Франківську, сказав, що він за примирення та рівні права для всіх, хто воював у Другій світовій війні, як це було зроблено в Іспанії після громадянської війни. Також у 2004 р. прем'єр-міністр Віктор Янукович привселюдно заявив, що не треба ділити ветеранів на «своїх і чужих». Але ці заяви ніхто не впроваджує в життя. Не робить цього і влада галицьких областей, хоча дивізія «Галичина» була реґіональним явищем і проблеми її ветеранів мусять вирішувати органи місцевого самоврядування Галичини.
Понад 10 років тому шість західних областей - Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Волинська, Рівненська і Чернівецька визнали ветеранів ОУН-УПА борцями за волю України й учасниками бойових дій у Другій світовій війні та надали їм за рахунок місцевих бюджетів такі ж пільги, як мають ветерани Великої Вітчизняної. Пізніше до них долучилися Закарпаття і Хмельниччина. Дивізійників же оминають досі.
В 2001 р. в Івано-Франківську була спроба визнати 27 ветеранів дивізії «Галичина» борцями за волю України. За це рішення проголосували 48 з 50-ти депутатів міськради, але міський голова Зіновій Шкутяк його не підписав через протести місцевої «русской общины», що підняла крик на всю Україну. Протести підтримали українські комуністи та різного роду «яничари», які звернулися за допомогою аж до російської Думи, хоча сама Росія платить пенсії колишнім власовцям. Мер Івано-Франківська виправдовувався тим, що визнання дивізійників може зашкодити Вікторові Ющенку перемогти на президентських виборах. Те саме говорили і керівники області, обіцяючи визнати ветеранів дивізії «Галичина» на обласному рівні після того, як Верховна Рада визнає ветеранів УПА на державному. З того часу до 2007 р. тільки в Івано-Франківську померло вже десять дивізійників. Їх залишається небагато і в Галичині, і в Україні, і в цілому світі, і за деякий час проблема їхнього визнання може відпасти сама собою: нема людини - нема проблеми. Але як на таку «справедливість» подивляться в світі?
Понад шість років робоча група істориків під керівництвом д-ра іст. наук Станіслава Кульчицького при урядовій комісії на замовлення Верховної Ради вивчала діяльність ОУН і УПА. В своєму «Фаховому висновку...» вона також згадала про дивізію «Галичина». Але ці історики, виховані КПРС, апріорі не могли бути об'єктивними. В 10-й рубриці висновку вони процитували вкрай неґативно налаштовану до формування дивізії «Галичина» статтю, що була опублікована в «Бюлетені» Галицького крайового проводу ОУНр, де писалося, що вона буде німецьким «гарматним м'ясом», а світ думатиме, що українці - германофіли. Однак про ставлення інших проводів ОУНр, ОУНм, уряду в екзилі, а також ветеранів українських визвольних змагань часів Першої світової війни та галицької громадськості в тій рубриці - ні слова.
«Група істориків» з притиском вживає в назві дивізії «Галичина» абревіатуру «СС», очевидно, щоб принизити добровольців, бо охоронні частини СС чинили злочини. Але дивізія «Галичина» належала до фронтових частин «Війська СС», що не те саме. Вояки дивізії не носили відзнак СС, а тільки галицького «левика» в петлиці і на рукаві. Коли ж дивізію перевели до Української Національної Армії, то німецького орла змінили на тризуб. Історики не згадали ні про перейменування дивізії, ні про її присягу на вірність Україні.
«Група істориків» і ті, хто до сьогодні називає дивізійників колаборантами, мусили б знати, що колаборанти - це зрадники, які співпрацюють з окупантами своєї держави. Радянська ж Україна не була суверенною державою. Вона була маріонеткою більшовицької Росії, а її керівники допомагали більшовицьким окупантам фізичної духовно нищити український народ.
Ветерани дивізії, яких залишилося вже зовсім мало, сподіваються, що в Україні врешті переможуть правда і справедливість і всі ті українці, які воювали в Другій свковій війні, будуть визнані як борці за незалежність України. Не тільки дивізійники, а й ветерани Карпатської Поліської Січей, Буковинського куреня, ОУН і УПА, «Українського юнацтва», політв'язні та репресовані комуністичним режимом у 20-50-ті роки минулого століття. Адже всі вони боролися за Україну, і мета у всіх була одна, тільки шляхи різні.
Президент України Віктор Ющенко видав Указ про всебічне вивчення та об'єктивне висвітлення діяльності українського визвольного руху і сприяння процесові національного примирення у 2006-2007 рр. Але цей процес затягується, до того ж в Указі не згадано про дивізію «Галичина». Між тим, за словами американського історика Джона Армстронґа, автора праці «Український націоналізм» (1980 р.), справедливість вимагає, щоб хоробрість вояків дивізії так само, як і бійців УПА, не пішла в забуття.
Незважаючи ні на що, герої Дивізії СС «Галичина”, як і герої УПА не потребують ніякої реабілітації. Матінка історія все розставить на місця, всіх розсудить.
Трохи коменту від мене:
Комуністична версія - Дивізія СС це фашисти і погань,які від власного задоволення ходили і вбивали невинних людей.Цю версію влада СРСР підтримувала,щоби подавити національну свідомість українців і щоб вони не думали про незалежність.Більшість росіян досі вірять в ідеологію країни,якої немає на карті світу вже 21 рік,тому в них Західна Україна це досі притон фашизму і взагалі вони підараси.
Версія самих ССсівців: вони уклали договір з вермахтом,оскільки Гітлер,володіючи ораторськими здібностями,переконав їх,що після війни Україна отримає свободу і взагалі незалежність.Випадків,коли вони ходили і карали невинних громадян зареєстровано не було,це легенда СРСР,які не хотіли втрачати такий ласий шматок як Україну по очевидним причинам.Насправді ці німецькі рекрути просто йшли на СРСР і без їх допомоги німці в 1943 році навряд чи би просунулись так далеко вглиб СРСР.
Як було насправді: дивізія СС не довго воювала під знаменами фашистів,згодом зрозумівши що їх лоханули із незалежністю, вони почали воювати на 2 фронти - одна сторона проти фашистів,інша проти совєтів,а мета в них була лиш одна - незалежність України.Тому ті,які з піною з рота зараз стверджують,що вони мол фашисти,в Львові на балконах москалів вішають,що у Львові немає відкритого метро не через Полтву а через те,що там ховають вбитих росіян це все фантазії божевільних.
Ветерани Дивізії Галичина - безсумнівно герої.
Герої не вмирають!
СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА! СЛАВА НАЦІЇ! СМЕРТЬ ВОРОГАМ! УКРАЇНА - ПОНАД УСЕ!
Частина тексту була взята з http:// sd. org. ua/article/dyviziya-viysk-ss-galychyna-pravda-i-vygadky.html, все інше було написано особисто мною та трохи
Назаром
Менсоне, СЛАВА УКРАЇНІ!
